“Справедливість Божа проявилася

через віру в Ісуса Христа”

(див. Рм 3, 21-22)

Дорогі Брати і Сестри!

Щороку з нагоди Великого посту, Церква запрошує нас до щирого перегляду нашого життя у світлі євангельського вчення. У цьому році я хотів би запропонувати вам декілька думок на поважну тему справедливості, починаючи з твердження святого Павла: “Справедливість Божа проявилася через віру в Ісуса Христа” (див. Рм 3, 21-22).

Справедливість: “dare cuique suum”

Передусім, я хочу розглянути саме значення слова “справедливість”, яке загалом означає “віддати кожному те, що йому належне”, відповідно до висловлювання відомого римського юриста третього століття Ульпіяна. Насправді, однак, це класичне визначення не уточнює, що саме “належне” треба віддавати кожній особі.

Те, чого людина потребує понад усе, не може бути гарантоване їй законом. Для того, щоб жити повним життям, треба чогось глибшого, яке може бути дане лише як дар: можна сказати, що людина живе тією любов’ю, якою причащає лише Бог, адже це Він створив людську істоту на свій образ і подобу. Матеріальні блага, безумовно, корисні й необхідні – властиво сам Ісус дбав про те, щоб зцілювати хворих, кормити натовпи народу, які йшли за Ним, і гостро засуджує байдужість, яка навіть сьогодні штовхає сотні мільйонів на смерть через брак продовольства, води й медикаментів – все ж “дистрибутивна” справедливість не віддає людині цього “належного” в повноті. Як людина потребує хліба, так само, і навіть більше, вона має потребу в Бозі. Святий Августин зазначає: “Якщо справедливість є чеснотою, яка дає кожному йому належне... де ж тоді людська справедливість, коли вона саму людину забирає в істинного Бога?”(De civitate Dei, XIX, 21).

     Звідки ж береться несправедливість? 

Євангелист Марко наводить ось такі слова Христа, які розміщені в контексті тогочасної дискусії про те, що є чисте, а що нечисте: “Нема нічого зовнішнього для людини, що, входивши в неї, могло б її осквернити; лише те, що виходить з людини, те оскверняє її... Те, що виходить з людини, – те оскверняє людину. З нутра бо, з серця людини, виходять недобрі намисли” (Мк 7, 14-15, 20-21). Окрім прямого запитання щодо їжі, в реакції фарисеїв можна виявити відвічну спокусу людини: помістити джерело зла серед зовнішніх причин. У багатьох сучасних ідеологіях десь глибоко міститься таке упередження: оскільки несправедливість походить “ззовні”, для того, щоб панувала справедливість, вистачить усунути зовнішні причини, які заважають її осягнути. Цей спосіб мислення – застерігає Ісус – наївний і недалекоглядний. Несправедливість, плід зла, не завжди має тільки зовнішнє коріння; її походження лежить в людському серці, де знаходиться насіння таємничої співпраці зі злом. З гіркотою псалмопівець визнає це: “Я ж у беззаконні народився, й у грісі зачала мене моя мати.” (Пс 51, 7). Справді, людина ослаблена глибокою раною, яка вбиває її здатність вступати в спілкування з іншими. За своєю природою людина є відкритою для вільного поділу, але вона відчуває у своїй істоті дивну силу тяжіння, котра змушує її ставити себе над іншими й повернутися проти них: це егоїзм, наслідок первородного гріха. Адам і Єва, спокушені брехнею сатани, зірвавши таємничий плід всупереч Божій заповіді, замінили логіку довір’я Любові на логіку підозри й суперництва; логіку приймання й довірливого очікування від Іншого – на логіку жадібності володіння і прагнення робити все лише для себе (пор. Бут 3, 1-6), зазнавши, як наслідок, відчуття неспокою й невпевненості. Як людина може звільнитися від цього самолюбного пориву та відкрити себе для любові?

Справедивість та “sedaqah”

У центрі мудрості Ізраїля, ми знаходимо глибокий зв’язок між вірою в Бога, який “піднімає з пороху нужденного” (Пс 113, 7) і справедливістю стосовно свого ближнього. Саме слово sedaqah, яке єврейською вказує на чесноту справедливості, добре це виражає. Sedaqah, по суті, означає з одного боку повне прийняття волі Бога Ізраїля, з іншого – справедливість щодо ближнього (пор. Вих 20, 12-17), особливо стосовно бідного, чужоземця, сироти та вдови (пор. Втор 10, 18-19). Але ці два значення пов’язані між собою, оскільки допомогти бідному для ізраїльтянина означало не що інше, як повернути борг Богові, що зглянувся над убогістю Свого народу. Не випадково дар скрижалей Закону Мойсеєві відбувається після переходу через Червоне Море. Послух Законові передбачає віру в Бога, котрий перший “почув голосіння” Свого народу і “вирятував його з рук єгиптян” (пор. Вих 3, 8). Бог слухає благання нещасних і у відповідь просить бути послушними Йому: Він просить справедливості до бідного (пор. Сир 4, 4-5, 8-9), чужоземця (пор. Вих. 22, 20), раба (СР Втор 15, 12 – 18). Щоб увійти в справедливість, треба залишити ілюзію самодостатності, вийти зі стану глибокої закритості, з якої, власне, починається несправедливість. Інакше кажучи, треба зробити глибший “вихід”, ніж той, що Бог довершив з Мойсеєм, визволення серця, яке не під силу самому по собі Закону. Отже, чи є для людини надія на справедливість?

Христос, Божа справедливість

Християнська Добра Новина позитивно відповідає на прагнення людини справедливості, як стверджує апостол Павло в Посланні до Римлян: “Тепер же без закону з’явилася Божа справедливість… справедливість Божа через віру в Ісуса Христа для всіх, хто вірує, бо нема різниці. Всі бо згрішили й позбавлені слави Божої, і оправдуються даром його ласкою, що через відкуплення, в Ісусі Христі, якого видав Бог як жертву примирення, в його крові, через віру (3, 21-25). У чому ж полягає справедливість Христа? Це передусім справедливість, яка випливає з благодаті; де захищає, зцілює себе та інших не людина. Той факт, що “спокута” відбувається в “крові” Христа, означає, що не жертвоприношення людини звільняють її від тягаря гріхів, а сповнений любові жест Бога, Який відкриває Себе до кінця, приймаючи на Себе “прокляття”, призначене людині, щоб передати їй в обмін “благословення”, належне Богові (пор. Гал 3, 13-14). Але тут відразу постає заперечення: про яку справедливість може йти мова там, де праведник помирає за грішника, а грішник одержує в обмін благословення, належне праведному? Хіба кожен з них не отримує, таким чином, протилежне до “належного”? Насправді ж тут відкривається божественна справедливість, котра глибоко відрізняється від людської справедливості. У Своєму Сині Бог заплатив за нас ціну викупу, ціну воістину непомірну. Перед лицем справедливості Хреста людина може обурюватися, тому що вона виявляє з усією очевидністю, що зовсім не є самодостатньою істотою, що має потребу в Іншому, аби бути в повній мірі собою. Розмовляти з Христом, вірувати в Євангеліє означає, по суті саме це: залишити ілюзію самодостатності, щоб виявити і прийняти власну потребу – потребу інших і Бога, потребу в Його прощенні та дружбі.

Тоді стає зрозуміло, що віра – це зовсім не природний, зручний і очевидний факт: необхідне смирення, щоб погодитися з тим, що потребуєш Іншого, Який звільнить тебе від “твого”, щоб дати тобі безкорисливо “Своє”. Це відбувається в таїнствах, особливо – в Тайнах Покаяння та Євхаристії. Завдяки вчинку Христа ми можемо увійти в “найбільшу” правду, якою є правда любові (див. Рм 13, 8-10), – у правду того, хто відчуває себе в будь-якому випадку радше боржником, аніж позикодавцем, оскільки отримав набагато більше, ніж можна було б очікувати. Скріплений цим досвідом християнин прагне зробити свій внесок у формування справедливого суспільства, в якому кожен отримує те, що необхідне для гідного людини життя і де справедливість оживлюється любов’ю.

Дорогі брати і сестри, Великий піст досягає своєї вершини в Пасхальному Триденні, під час якого також і в цьому році ми будемо прославляти божественну справедливість – повноту милосердя, дару, спасіння. Нехай цей покаянний час стане для кожного християнина часом справжнього спілкування й глибокого знайомства з таємницею Христа, Котрий прийшов сповнити всяку правду. З цими побажаннями від усього серця наділяю всім Апостольське Благословення.

З Ватикану, 30 жовтня 2009

BENEDICTUS XVI

З англійської переклав д. Віталій Попадюк, ЧСВВ